У таборі мати залишала її на їхньому спільному ліжку. Але дівчинка іноді виходила назовні.
[Ріна Рева, жертва Голокосту]:
«Одного разу я побачила за парканом величезний глибокий віз із дерев’яними бортами, запряжений кіньми. Двоє робітників закидували в нього оголені тіла. Якоїсь миті віз переповнився. Тоді офіцер у високих чоботях заліз на нього й почав стрибати по тілах, щоб утрамбувати. Я не знаю, що 4-річне маля могло зрозуміти з тієї сцени, але пам’ятаю, що стала плакати».
Ріна ще пам’ятає голод.
[Ріна Рева, жертва Голокосту]:
«У мене в роті завжди був шматок хліба. Я його не ковтала. Мій тато приносив мені новий замість старого. Не знаю, як я вижила. Я справді ніколи нічого не їла».
Ріна — одна з останніх із тих 50 000 євреїв, які жили в Салоніках до війни. Щороку, починаючи з 15 березня, тут влаштовують заходи, присвячені першому залізничному поїздові, який 1943 року вирушив звідси до концтаборів.
Зазвичай проходить марш до меморіалу Голокосту. Також на колію покладають квіти.
А Ріна й далі згадує дитинство й ділитися спогадами з молоддю.
[Ріна Рева, жертва Голокосту]:
«У мене ніколи не було іграшки, ніколи не було ляльки. Перші спогади про іграшки з’явилися після війни. Була одна дівчинка, ми з нею дружили. Так ось ми гралися біля калюж. Ліпили печиво та пиріжки з грязі».
З депортованих до Салонік живими повернулося лише 1950 людей. Серед них були батьки Ріни й вона сама. Також вижило кілька інших її родичів. Але дехто зник безвісти.
Зараз єврейська громада міста налічує коло 1200 осіб.
[Ріна Рева, жертва Голокосту]:
«Після війни ми ніколи вдома не говорили про концтабір. Але цього не можна забувати. Це наш обов’язок перед загиблими».
Коротке посилання на цю сторінку:
