Сонце тільки встає, а туніска Зохра вже сідає в невеликий рибальський човен і вирушає по дари Середземного моря.
75-річна жінка почала рибалити в 16 років. Її батько не мав вибору, окрім як передати свою справу дочкам, бо синів не мав.
У Зохри п’ятеро синів і три доньки, чоловік помер. На пенсію піти поки не можна.
[Зохра Трабелсі, жінка-рибалка]:
«Як рибалка, маю багато труднощів. Але якщо я не працюватиму, то нічого не зароблю. Ніхто нічого мені не дасть. Щоб заробити, слід старанно працювати. Уранці, незалежно від мого психічного й фізичного стану, потрібно виходити в море. Здорова я чи хвора — треба працювати».
У районі міста Набуль на північному сході Тунісу Зохра — єдина жінка-рибалка.
Вона проводить у морі по вісім годин на день сім днів на тиждень. Ловить рибу з 4 ранку до 12 дня. Її улов часто невеликий: один-два 12-кілограмових ящики. Зазвичай Зохра продає це в порту.
Але для жінки риболовля — не лише джерело доходу. Це пристрасть, яка її наповнює.
[Хамаді Мадждуб, рибалка, син Зохри]:
«Моя мама — єдина жінка в цій чоловічій професії. Вона це робить, бо любить море. Коли йде дощ і ми не можемо працювати, вона приходить сюди поспостерігати за морем. Вона його любить».[Зохра Трабелсі, жінка-рибалка]:
«Мені здається, що я народилася в морі. Коли мені погано, якщо виникають проблеми, я йду до моря. Я розповідаю про своє горе й плачу. А потім почуваюся, як ніби заново народилася».
Коротке посилання на цю сторінку:
