Відродити це місце взявся біолог Маріу Москателлі ще 1997 року.
[Маріу Москателлі, біолог]:
«Більшу частину сміття стали скидати в мангри столичного району Ріо-де-Жанейро. Це невідповідне місце не лише з екологічних, а й з юридичних причин. Але це було ще в 70-х, і сталося як сталося».
З 1965 року мангрові зарості захищені законом. Однак у 75-му через розростання Ріо-де-Жанейро вирішили виділити частину цих угідь під звалище. Сюди потрапляли відходи переважно з району Грамачо.
[Маріу Москателлі, біолог]:
«За 25 років ми створили мангрові зарості площею 130 гектарів — мільйон 300 тисяч квадратних метрів мангрів. Територія сміттєзвалища Грамачо була однією з найдеградованіших у районі затоки Гуанабара».
Мангрові зарості допомагають береговій лінії захищатися від ерозії, а ще поглинають азот і фосфор із забруднених стічних вод.
Ці екосистеми також вбирають учетверо більше вуглецю, ніж будь-який інший ліс.
Найбільша загроза для них — розширення міських районів і недотримання екологічних правил. Так, за оцінками екологів, лише за останні три місяці до затоки Гуанабара скинули півтори тисячі тонн сміття. Імовірно, це прибрати вже не вдасться.
Коротке посилання на цю сторінку:
