[Михайло Пилипчинець, коваль]:
«Ми тут нічого не міняли, бо жодні зміни неможливі. По-перше, тому що більша частина елементів дерев’яна. Якби я використовував як топорище березу, вона б зламалася. Те ж саме стосується й дуба. Тому топорище має бути лише з бука».
Струмок наповнює сусідній резервуар водою, яка своєю чергою обертає це велике колесо. Завдяки йому рухається 150-кілограмовий молот.
Щоб кузня працювала, потрібно щонайменше дві людини.
[Михайло Пилипчинець, коваль]:
«Ця кузня надійна на сто відсотків. Вода приходить, і вона працює. Ми не залежимо від електрики, і не має значення, якщо її відключать. У нас немає ситуацій, коли ми могли б розслабитися. Якщо щось зламалося, відразу ремонтуємо й працюємо далі».
Михайло та його помічник виготовляють ті ж вироби, що й століття тому. Їхні товари продають у місцевих магазинах.
Тут також є музей, де показують продукцію, зроблену на водяній кузні в різний час.
[Андрій Світлинець, історик]:
«Наша кузня пережила кілька століть, дві світові війни, колективізацію, націоналізацію і зберегла свою основу, свою первісність».
В Україні подібної кузні більше нема. Схожі є лише в Чехії та Німеччині.
Коротке посилання на цю сторінку:
