У віддаленому районі Квінсленду малюків готують до далекої подорожі. Їхній майбутній дім — заповідник на Північній території.
[Кевін Бредлі, голова фонду порятунку бандикутів]:
«Ми переміщуємо їх до інших заповідників і стаємо ближчими до нашої мети: збільшити популяцію до 10 тисяч, щоб забезпечити їм генетичну страховку на наступні 100 років».
Білбі вимирають через браконьєрство й природних ворогів — лисиць та диких кішок, які витісняють сумчастих з обжитих територій. Це нічні тварини. Удень вони ховаються від спеки в норах, а на заході сонця виходять на пошуки їжі.
Усередині пасток — суміш насіння. Білбі потрапляють туди вночі, після чого їх поміщають у знайоме середовище — сумку.
Перш ніж відправити в далеку подорож, ветеринари кожного ретельно оглядають.
[Джон Гангер, ветеринар]:
«Ми беремо трохи крові та вживляємо мікрочип. Це триває п’ять-десять хвилин. Тепер малюк може повернутися до своєї сумки».
Цінний вантаж доставляють на найближчий аеродром.
[Кевін Бредлі, директор природоохоронного фонду]:
«На жаль, в Австралії ми бачимо рекордну смертність серед ссавців. Ми хочемо зробити так, щоб білбі не потрапили до цього списку. Принаймні не на моїх очах».
Австралійці люблять білбі за їхні волохаті вушка, які роблять їх трохи схожими на кроликів. А в часи колонізації особливо цінувалося їхнє сіре хутро з блакитним відливом.
Коротке посилання на цю сторінку:
