Акіко виходить на маршрут тричі на тиждень. Вона проходить кілька годин пішки і трубить у невеликий мідний ріжок.
[Акіко Сугая, продавчиня тофу]:
«Деякі літні люди, які живуть самі, ставляться до мене як до члена сім’ї і щотижня чекають коли я прийду. Я теж люблю їх і нетерпляче чекаю зустрічі. Тому щотижня везу візок і трублю в цей ріжок».
Але робота Акіко виявилася значно ціннішою. Не раз вона приходила на допомогу, якщо зі старенькими ставалося лихо. Крім того, за її словами, кілька її постійних покупців померли на самоті. І саме вона першою це помітила.
[Акіко Сугая, продавчиня тофу]:
«Я розумію, що щось трапилося, якщо газети не забирають або білизна залишається висіти. Але в районах з великими багатоквартирними будинками цього вже не видно. Коли я не могла додзвонитися до однієї жінки похилого віку, яку відвідувала щотижня, я не знала, кому повідомити. Через кілька місяців я дізналася, що її знайшли мертвою у квартирі».
Акіко каже, що ця робота допомогла і їй: вона стала впевненішою в собі.
[Акіко Сугая, продавчиня тофу]:
«Після того, як мене цькували в школі, я почала боятися людей. Я хотіла спілкуватись, але не могла. Коли почала працювати з візком, я, як і раніше, нервувалася поряд з жінками мого віку, але поряд з літніми людьми почувалася спокійно: їхні усмішки були теплими і добрими».
Постійні покупці, які називають її Ако-тян, нерідко відкладають купівлю тофу в магазині, щоб дочекатися приїзду її візка.
[Тосі Нііяма, покупниця]:
«Навіть якщо мені потрібний тофу, я кажу собі: краще почекати Ако-тян. Навіть коли опиняюся в супермаркеті, думаю, що дочекаюся її. Такі продавці з візками зараз велика рідкість».
За словами Акіко, зникнення вуличних продавців та доставляння газет послабило сусідські зв’язки. Багато хто сьогодні користується застосунками для доставляння і може провести цілий день, ні з ким не поговоривши. Сама вона вважає, що саме спілкування з людьми стало основним змістом її роботи.
Коротке посилання на цю сторінку:
