Ліванський гончар зберігає ремесло для майбутніх поколінь

[This post contains advanced video player, click to open the original website]

Ліванець Халед називає гончарство частинкою своєї душі. Усього, що вміє, навчився в батька. Останні 34 роки він присвятив виключно цій справі.

[Халед Дау, гончар]:
«До цього ремесла я ставлюся трепетно. Це не просто робота. Це радше творчість, а не виготовлення звичайних речей».

Халед успадкував ділянку землі й майстерню в районі Шуф. Сировину видобуває неподалік. Каже, що в цьому басейні приблизно 15 тонн глини. Тож матеріалу не бракує. А ось покупців дедалі менше. Звісно, є постійні клієнти. Вони десятиліттями купують у Халеда глиняні вироби. Однак для виживання цього мало.

Така ситуація зараз у всьому Лівані. Ремесло поступово зникає. Наприкінці 50-х у Шуфі було півсотні гончарних майстерень. Нині дві.

[Тауфік Джафар, колишній гончар]:
«Ще у 70-х – 80-х роках ми просили школи направляти до нас учнів. Я пропонував сільським дітям безплатно опановувати це ремесло, щоб воно не зникло».

Проте охочих присвятити життя гончарству дуже мало. Халед поки що не знає, кому залишити свою майстерню. Зараз намагається зробити все, щоб вона й далі працювала.

Під час пандемії попит на керамічні вироби дуже впав. А останніми місяцями виробництво подорожчало, бо піднялися ціни на пальне. Майстру довелося збудувати дров’яну піч для випалу посуду.

[Халед Дау, гончар]:
«Поки я живий, не кину це ремесло, навіть якщо не зароблю й на шматок хліба. Я люблю цю справу, змалку нею займаюся».

Майстер сідає за роботу щоранку, згадує батька й далеке дитинство. А тим часом у його руках народжуються глеки, миски й тарілки.