Польські мереживниці перетворюють старовинне ремесло на модний бізнес

[This post contains advanced video player, click to open the original website]

У польському селі Конякув, що в Бескидських горах, проходить показ, де моделі демонструють купальники та весільні сукні, вив’язані гачком. Це ремесло місцеві жінки передають із покоління до покоління вже понад сто років.

[Люцина Лігоцька-Когут, президент Фонду мережива Конякува]:

«У цьому маленькому селі в Бескидах жінки створюють унікальні візерунки з уяви, композиції тонких ниток, у вигляді квітів і зірок. Їх оточує чарівна природа, і вона надихає на мотиви. У нас немає шаблонів, жодних зразків. Ми створюємо все з уяви, тому доми моди хочуть працювати з нами. Кожен дизайн, кожна серветка, кожна сукня — це щось нове».

Мереживо з Конякува стало частиною колекцій світових домів моди, як-от Christian Dior та Dolce & Gabbana, і з’являлося на Паризькому тижні моди.

[Люцина Лігоцька-Когут, президент Фонду мережива Конікува]:

«Мереживо Конякува вже двічі з’являлося на Паризькому тижні моди — у 2018 році у весільному фраку японського дизайнера Рея Кавакубо й цього року в Магди Бутрим. Воно було й на обкладинці Vogue».

Такі вироби дуже цінують. Блузки коштують від 800 до 1000 доларів. А ціна на весільні сукні може сягати кількох тисяч доларів. Така вартість зумовлена величезним обсягом ручної праці. Наприклад, на блузку йде кілька тижнів роботи.

[Віслава Юрошек, мереживниця]:

«Я роблю мереживо змалку, приблизно з шести років, майже все життя. Я з Конякува, а в Конякуві майже всі жінки в’яжуть гачком. Для нас це пристрасть, для нас це все життя».

Найбільший виріб Віслави — мереживо діаметром 5,3 метра, яке вона створила разом із матір’ю та дочкою. Зараз воно зберігається в центрі ремесел, що в будівлі колишньої пожежної частини.

[Віслава Юрошек, мереживниця]:

«Традиція йде далеко в минуле. Була жінка, яка десь навчилася в’язати. Робили стрічки, старші жінки носили їх разом з головними уборами та косинками. Це був декоративний елемент. Коли жінка виходила заміж, кожна мала свій».

Нині традиція не лише збереглася, а й розвивається. Мереживниці передають майстерність дітям і внучкам, а молодь дедалі частіше записує техніку на телефон, щоб навчатися в старших. У селі щорічно проводять фестиваль «Дні мережива», на якому туристи можуть спробувати себе у в’язанні гачком.

[Віслава Юрошек, мереживниця]:

«З чоловіками трохи важче. Вони нас підтримують. Думаю, є один-два, хто вміє в’язати, але загалом це жіноче діло».

Мереживо роблять не лише у звичних білих і кремових відтінках, а і в яскравих кольорах — червоному, чорному або зеленому. Такі вироби найчастіше використовують для білизни та купальників.