Дві індонезійки 40 років проводять уроки для дітей із міських нетрів

[This post contains advanced video player, click to open the original website]

У яскраво-рожевих сукнях і солом’яних капелюхах 70-річні індонезійські близнючки проводять урок у початковій школі.

Їх звуть Шрі Іріанінгсіх та Шрі Россіаті. Але учні, батьки й місцеві жителі звикли називати їх «мами-близнючки».

Жінки заснували школу для найбідніших учнів в одному з районів Джакарти в 1983 році.

Понад 40 років вони проводять уроки для учнів віком від 6 до 17 років. Тут діти із сімей, що живуть у саморобних хижах уздовж річок та на звалищах. Багато хто навіть не має документів.

[Шрі Іріанінгсіх, учителька]:
«Серед цього елітного житлового комплексу… ці люди підмітають вулиці. У них немає грошей… Найнижча плата за навчання в цьому районі — 326 доларів. Ось чому ми створили цю школу. Нехай ці діти навчаються тут».

Мами-близнючки сповнені рішучості завдяки навчанню дати своїм учням можливість заробляти на життя.

А школярі здобувають практичні навички: від кулінарії до оформлення квітів. Це допоможе їм уникнути жебракування на вулицях.

З 2008 року державні школи Індонезії стали безплатними. Але щоб туди вступити, потрібне свідоцтво про народження. А більшість цих дітей його не мають. Ба більше, їхні батьки не спроможні купити підручники.

[Лені Нур Афія, школярка]:
«У Джакарті немає рисових полів та природи. Мами-близнючки привезли нас сюди. Ми збираємо равликів та вугрів і разом набираємося досвіду».

Деякі колишні учні школи змогли вступити до університетів. А хтось уже вчиться в магістратурі.

[Ніа Латіфа, випускниця школи]:
«Після відвідування школи мам-близнючок та під їхнім керівництвом я змогла вступити до Університету Індонезія. Зараз навчаюся на магістра в Університеті Памуланг. А ще працюю в міжнародній організації, чого раніше не могла б досягти».

Після пандемії дітей у цій школі побільшало. Проте мами-близнючки не мають наміру зупинятися.

[Шрі Іріанінгсіх та Шрі Россіаті, мами-близнючки]:
«Ми не намагаємося заробити, а вкладаємо в цю школу свої гроші. І тут ми заряджаємося щастям. Через 73 роки ми розуміємо, що це те, що ми шукали».